Сучасна теорія грошей

Автор рецензії: Рендал Рей

Альтернативний погляд на макроекономіку, здатний перевернути ваші уявлення про гроші.

Про цей підхід до макроекономіки написано чимало наукових досліджень, а завдяки розвитку блогосфери ідеї сучасної теорії грошей ширяться по всьому світу. Однак академічні статті та короткі блоги не в змозі надати вичерпну інформацію.

Прогалину між формалізованим академічним поданням ідей сучасної теорії грошей і підходом блогерів заповнює книжка "Сучасна теорія грошей" американського економіста Рендала Рея, яка вийшла друком у "Нашому форматі".

На противагу загальноприйнятим уявленням про грошово-кредитну та фіскальну політику, це видання допоможе по-новому поглянути на процес створення грошових систем і на роль, яку гроші відіграють у різних режимах валютного курсу.

Автор також детально пояснює, чому приховування справжніх джерел походження державних коштів стримує розвиток демократичного суспільства і перешкоджає забезпеченню інтересів громадськості.

Рендал Рей починає з базових принципів і підводить до теорії, як насправді працюють гроші.

Чітка й проста форма викладу дає широкому колу читачів ґрунтовне розуміння теорії та природи грошей, а довідкова інформація й огляди досліджень, подані в окремих блоках, підкріплюють теоретичні знання.

650x503

Експорт — це витрати, імпорт — вигода: підхід функціональних фінансів. Загалом, з погляду держави експорт — це витрати, а імпорт — вигода. Пояснення просте.

Якщо ресурси, зокрема робоча сила, використовуються для виготовлення продукції, призначеної для іноземців, внутрішнє населення не може спожити цієї продукції або використати її для подальшого виробництва (ідеться про товари інвестиційного характеру).

Держава в цілому, її громадяни, витрачаються на виробництво продукції, але не одержують із неї вигоди. З другого боку, країна-імпортер отримує продукцію, але вона не мусила її виробляти. 

Тому насправді нетто-експорт означає нетто-витрати, а нетто-імпорт — нетто-вигоду. Але є декілька застережень. По-перше, виробникові продукції байдуже, хто купує вироблені товари чи послуги; компанія однаково радіє як внутрішнім, так і іноземним покупцям.

Чого хоче суб’єкт господарювання? Продати їх за національну валюту, щоб компенсувати витрати й отримати прибуток. Якщо продукція реалізується внутрішньо, банківські рахунки покупця дебетуються, а рахунки фірми-виробника кредитуються. Усі щасливі.

Якщо продукцію продають іноземцям, надходження мають пройти валютний обмін, щоб виробник міг отримати внутрішню валюту, якщо кінцеві покупці використовували свою власну.

Ми не зупинятимемося на деталях, але зазвичай внутрішній банк або центральний банк зрештою отримує резерви іноземної валюти (зазвичай це буде кредит для резервного рахунку в іноземному центральному банку).

Але  фактом залишається те, що коли продукція експортується, в контексті реальних ресурсів іноземці насолоджуються "плодом праці", навіть якщо з фінансового погляду фірма-виробник отримує чистий кредит на банківський рахунок, а держава отримує чистий фінансовий актив у формі іноземної валюти.

По-друге, чистий експорт розширює сукупний попит і збільшує розрахований ВВП та національний дохід. Для виробництва товарів та послуг на експорт створюються робочі місця.

Держава, яка в іншому разі працювала б нижче рівня повної зайнятості, має змогу залучити ресурси до експортоорієнтованого сектору економіки.

Генеруються зарплати й корпоративні прибутки, сім’ї отримують доходи, яких вони могли б не отримати, відповідно є за що купувати споживчі товари, а компанії залишаються в бізнесі, який за інших умов міг би збанкрутувати.

Це, мабуть, основна причина, чому уряди заохочують зростання експорту. Під час економічної рецесії після Великої фінансової кризи 2007–2008 років президент Обама оголосив, що його мета для економіки США — подвоїти експорт.

Це поширена стратегія серед держав, які хочуть зростати. Та зауважте, що для кожного експорту має бути імпорт, а для кожного торговельного профіциту — торговельний дефіцит.

Очевидно, що всі країни не можуть одночасно зростати в такий спосіб; по суті, це стратегія "розори сусіда". Оскільки ресурси мобілізуються на виробництво продукції для іноземців, внутрішнє населення не отримує жодної реальної чистої вигоди.

Виходить, насправді стратегія експорту — це стратегія "розори себе".

Справді, робоча сила та решта ресурсів, які інакше лишилися б невикористовуваними, тепер запитані; працівники, які не отримували б зарплати, тепер мають доходи; власники компаній та корпорацій, які не продали б своєї продукції, тепер одержують прибутки.

Але якщо вироблену продукцію експортують за кордон, додаткової продукції для громадян країни-виробника немає.

Відповідно в країні-виробнику наявна продукція перерозподіляється між цими додатковими претендентами, хто отримав роботу в експортоорієнтованій компанії чи галузі й тепер має зарплату та прибутковий дохід.

Таким чином, якщо ми лише залучаємо вільні ресурси, щоб виготовити продукцію на експорт, чистої вигоди в цьому немає: внутрішнє населення працює "тяжче", але в цілому більше не споживає, бо доступний для внутрішнього населення економічний "пиріг" не зріс.

Сам по собі процес перерозподілу, очевидно, потребуватиме інфляції, бо ті, хто зараз мають роботу, змагатимуться за шматок "пирога", роздуваючи ціни.

Без сумніву, це може бути бажаним соціальним результатом: продукція перерозподіляється від тих, "хто має", до тих, "хто не має", а залучення безробітних до роботи приносить значну користь сім’ям та суспільству загалом (зменшуючи, зокрема, такі негативні соціальні явища, як злочинність та розпад сімей, та дужче згуртовуючи суспільство).

Крім того, можливий і "мультиплікатор": нові працівники витрачають зарплати, і виробники продають більше, створюючи робочі місця в приватному секторі, щоб виробляти продукцію для внутрішнього продажу, доки економічний "пиріг" зростає.

650x43422

Утім, державі не потрібно експортувати, щоб користати з ефектів мультиплікатора. Вищі державні витрати також збільшують зайнятість та продаж.

Порівняно з економічним зростанням, що стимульоване експортом, економіка одержує більше вигоди від зростання, коли стимулюється внутрішній попит.

Тобто, якщо взяти до уваги ефекти мультиплікатора, держава покращує добробут, коли створює робочі місця, щоб виробляти продукцію не для іноземного, а для внутрішнього споживання.

Зауважте, всі ці приклади ґрунтуються на припущенні, що від самого початку держава має надлишкову виробничу потужність.

Збільшити експорт за умови скорочення внутрішнього споживання, інвестицій або державного використання ресурсів вона зможе лише тоді, коли техніка та обладнання працюватиме на повну потужність, а також вповні використовуватиметься наявна робоча сила.

Робоча сила та інші ресурси були б переміщені від виробництва для внутрішнього використання до задоволення іноземного попиту на продукцію. 

Зрозуміло, що завжди буде бажанішим досягти повної зайнятості, організувавши виробництво для внутрішнього споживання, ніж для експорту. Додаткова зайнятість забезпечить як доходи, так і більше виробництво (товарів та послуг).

Економічний "пиріг", доступний для внутрішнього споживання, зросте, тож замість перерозподілу від тих, "хто має", до тих, "хто не має", щойно працевлаштовані отримають шматки більшого пирога, адже його не відправили на продаж за кордон.

Інше очевидне застереженням полягає в тому, що виробництво продукції для іноземців з багатьох причин може бути в економічних та політичних інтересах держави.

Наприклад, держава виробляє товари та послуги, що експортуються за кордон з гуманітарною метою — як-от допомога під час стихійного лиха. Або ж здійснює військові поставки, щоб підтримувати союзників.

Прямі іноземні інвестиції можуть допомогти країні, що розвивається, і та стане стратегічним партнером. І, звичайно, в держави немає жодних причин збалансовувати свій поточний рахунок на щорічній основі — те, що було б практично неможливо у високоглобалізованій економіці з міжнародними зв’язками у виробничих процесах.

Відповідно, щоб експортувати продукцію та підтримувати торговельний профіцит, ми не схочемо ігнорувати різноманітні стратегічні причини. 

Підхід функціональних фінансів варто перенести й у сферу міжнародної торгівлі: суверенній державі, що випускає власну плаваючу валюту, немає сенсу підтримувати торговельний профіцит, так само як і досягати бюджетного профіциту.

Максимізація профіциту поточного рахунку зумовлює реальні чисті витрати. Натомість найкращий підхід — підтримувати у своїй країні повну зайнятість і дозволити балансу поточного рахунку та бюджетному балансу підлаштовуватися під економіку.

Це набагато краще за звичайну стратегію, коли повна зайнятість досягається завдяки торговельному профіциту.

 

Джерело: https://biz.censor.net.ua/m3039168